Football.ua поговорив із голкіпером Буковини про виступи його команди в літнє-осінній частині першолігового чемпіонату, а також про його футбольну кар’єру.

фото fcbukovyna.com ФОТО FCBUKOVYNA.COM21 ДЕКАБРЯ 2013, 22:15

Богдан Когут за версією нашого сайту потрапив до списку 33 найкращих футболістів першої частини сезону 2013/2014 в Favbet-Лізі 1. Визнання це абсолютно справедливе, адже за підсумками першого півріччя голкіпер Буковини досяг багатьох значних показників: разом із голкіпером УАКу Науменком він лідер за кількістю «сухих» матчів (відразу 9 «шатаутів»), а команда, ворота якої він захищає, пропустила найменше м’ячів у свої ворота – лише 14 (ще три були «технічними» – їх команді начислили за неявку в Алчевськ). Продемонстрований Когутом результат тим цінніший, якщо врахувати, що його команда почувалася не так добре і по ходу пережила непрості часи. Проте із воротарем чернівецького клубу ми говорили не лише про проблеми, але й про досягнення цього року.  

 

– Богдане, ваша команда цього сезону пережила «клінічну смерть», переформатування складу й при цьому зуміла фінішувати на шостому місці. Результат радує, чи не так? 

 

– Звичайно, ніхто не міг би про таке подумати після тих подій, які сталися. Ми всі приємно здивовані, нас такий результат надихає. 

 

– Спостерігачі зі сторони навряд чи здогадувалися про глибину проблем, аж поки про них не оголосили. А колектив коли дізнався про ці неприємності? Випадково, не з ними пов’язаний невдалий старт Буковини в новому чемпіонаті?

 

– Ні, нам про це також було абсолютно невідомо. Аж до матчу із Олімпіком, коли ми про це все й дізналися, не було жодних передумов для подібних проблем. Все оплачувалося вчасно, й преміальні своєчасно платилися. Чому вийшов такий старт? Це важке питання: можливо, тому, що Буковина завжди тяжко входить в сезон. 

 

– На жаль, для українського футболу це типова історія. А якби все-таки влітку вашій команді вдалося увійти до прем’єр-ліги після демаршу Сталі, вона змогла б там гідно зіграти? Чи не сталося б так, що команда увійшла би туди, а вже тоді таки втратила б спонсорів?

 

– Не знаю, як би ми виступили – це вже б результат тільки показав. Однак я впевнений, що це пішло б на користь українського футболу і, зокрема, для Чернівецької області. Тут люблять футбол, і якби ми опинилися у прем’єр-лізі – то і стадіон би у нас реконструювали, і створили б умови для тренувань, збудували б нові поля. Це був би великий поштовх для розвитку футболу у цілому регіоні. Згадаймо: у Севастополя ж також спершу не все було. Команда грала у Сімферополі, у Бахчисараї. А тепер на їхній власний стадіон приємно глянути: красива споруда, глядачів багато, усі пісень співають! Якби Буковина отримала свій шанс – то й у нас би відвідуваність не підвела, кажу це впевнено, бо маю приклад – більше 10 тисяч глядачів на кубковому матчі з Дніпром. А в прем’єр-лізі зараз трибуни напівпорожні, ходять 2-3 тисячі людей. 

 

– Нині фактор вболівальника, на жаль, не на першому плані. Ви, як гравець, вважаєте, що дарма?

 

– Звісно! Коли ми грали з Дніпром, то трибуни нам додавали сил і наснаги. В такій ситуації ти відчуваєш, задля кого ти граєш. Хоча фінанси наші й Дніпра – це небо й земля, але нам усім хотілося заради цих людей, наших вболівальників, як-то кажуть, вище голови стрибнути. 

 

– Однак правда життя така, що матч з Дніпром став винятком, й на інші ваші поєдинки ходило в 5 разів менше людей, хоча якраз тоді вам їхня підтримка була потрібна найбільше…

 

– Однак я думаю, що якби нас пустили в прем’єр-лігу – то по 7 тисяч ходило би на кожен матч. Навіть зараз на нас по 2 тисячі ходить. 

 

– Ваша команда дійсно пережила непрості часи, однак при цьому пропустила найменше м’ячів у лізі. За рахунок чого вдалося зберегти надійність оборони?

 

– Тому що залишилися майже всі провідні гравці цієї ланки – Вечтомов, Новотрясов, Керчу. Та й взагалі – десь 9 провідних гравців лишилося, хороші обласні хлопці приєдналися. 

 

– Минулого року ви відгукнулися на пропозицію Буковини. Яка була мотивація?

 

– У мене були пропозиції з Луцька й Чернівців, однак у підсумку я спинився якраз на буковинській. Підкупило те, що Вадим Заєць особисто хотів мене бачити у своїй команді. Коли гравець відчуває довіру тренера – це завжди для нього дуже вагомо. В Чернівцях мене абсолютно все влаштовувати – хороше місто, хороші вболівальники. Тому вирішив віддати перевагу першій лізі. Але доля, до слова, розпорядилася так, що після «клінічної смерті» Буковини мене знову запрошували у Волинь. 

 

– Особливість тренера Кварцяного в тому, що він не дивиться у паспорт гравця, не зважає на його «статус», а обирає його за даними. Що скажете про співпрацю з цим фахівцем, і чи на ваших можливих відносинах з Волинню поставлена крапка, чи все-таки три крапки?

 

– Крапку не можна ставити, тому що в футболі не знаєш, чого тобі далі чекати. Я пробув у Волині тиждень, і мені здалося, що Кварцяний – це той фахівець, у якого можна багато навчитися. 

 

– Вадим Заєць – в принципі, тренер імпульсивний, який також за словом у кишеню не полізе. Можна його порівнювати з Кварцяним?

 

– Заєць – суворий, вимогливий фахівець, котрий також тримає дисципліну на рівні, однак порівнювати не стану, тому що кожен тренер – специфічний і особливий по-своєму. 

 

– Що дало вам перебування у Буковині, якщо оцінити час, який ви провели тут? 

 

– Ця команда дала мені багато. Передовсім, це ігрова практика, тому що як тільки я прийшов у Буковину – ні одного матчу не пропустив, грав від початку до кінця. До того ж, мені вдалося попрацювати з хорошими футболістами й тренерами. Відзначив би і Вадима Зайця, і наших тренерів воротарів. Плюсів у Буковині я багато знайшов, а мінусів, можна сказати, не знайшов. 

 

– У першій лізі є гравці з феноменальним ударом – можна згадати тих же Алієва, Батраченка, однак, на мою думку, виділявся росіянин Ткачов із Севастополя. У ваші ворота, до слова, він забив просто феноменальний м’яч з траєкторією польоту а ля Роберто Карлос…

 

– Пам’ятаю той гол, це в Чернівцях він мені забив. Недарма ж цей гравець у московський Локомотив перейшов. 

 

– Цього сезону найкращий бомбардир першої ліги має в своєму активі всього 10 м’ячів після 2/3 дистанції. Це свідчить про якісь тенденції?

 

– Кажуть, що в першій лізі небагато забивають, однак цей факт можна спростувати. Є у нас в лізі команди, які забивають цілком на рівні прем’єр-ліги. Без роботи воротарі точно не лишаються. 

 

– Проти якої команди вам, як воротареві, гралося найважче?

 

– Назвав би Охтирку, яка на нашому полі грала технічно, а не просто била м’яч. Нагнітала розумно. Звісно, Олімпік додам. І Олександрію, хоча в матчі проти цієї команди ми грали в меншості. 

 

– До речі, ви згадали матчі проти Нафтовика й Олександрії, і там вам забивали зі стандартів. Чому так – адже у вас зібрані високі оборонці?

 

– Я не сказав би, що ми багато м’ячів пропускаємо зі стандартів. У нас є в цьому плані баланс. Можливо, були проблеми, коли наші гравці йшли на стандарти й не встигали перекривати свої зони в обороні – нам через це Зірка забила. 

 

 

– У першій лізі нині аутсайдери можуть дати бій лідерам, і немає команди, яку можна виділити як лідера, що був би сильніший від усіх. Погодитеся?

 

– Однозначно погоджуся, і не лише я – такі ж думки зустрічаю в інтерв’ю і інших гравців та тренерів. Те, що перша ліга у цьому сезоні настільки рівна, додає їй інтриги. Кожен матч цікавий, і не можна здогадатися, як він завершиться. 

 

– Ми віддаємо належне цій рівності, однак є інша сторона медалі – напередодні сезону не було жодної команди, яка вголос би сказала, що хоче у прем’єр-лігу й відповідатиме їй за всіма критеріями…

 

– Я думаю, що це однозначно пов’язано не скільки із футбольними, стільки з економічними чинниками. Як бачимо, до ігрової сторони претензій небагато. А от фінансів бракує. Якщо навіть у прем’єр-лізі почали зникати клуби, то що вже про нижчі ліги говорити…

 

– І знаєте, що найприкріше: в футбольному плані наш футбол гідний більшого! Наведу приклад: у нижчих лігах є команди зовсім без грошей, і все одно їм вдається укомплектувати склад досить талановитими молодими футболістами, готовими грати безкоштовно, аби тільки пробитися! 

 

– Так, не вистачає тільки грошей. Футболістів багато – хороших, кваліфікованих, однак із першої ліги, я так слідкую, дуже мало гравців беруть. 

 

– І парадокс полягає в тому, що якщо гравців із першої ліги все-таки беруть, то вони там не губляться. Ось Волинь взяла скромних футболістів – Німчанинова, Мемешева і Козьбана, і вони там зовсім не губляться! То що це – немає тренерів, які б довіряли молодим українцям? 

 

– Важко сказати однозначно. Одне, що я можу сказати – у першій лізі є низка кваліфікованих гравців, які б 100% не загубилися у прем’єр-лізі, однак чомусь їх не бачать і їм не довіряють. 

 

– Ви маєте з чим порівнювати, адже грали у польських нижчих лігах. В чому різниця між організацією футболу у нас і у сусідів?

 

– Передовсім, в умовах роботи. Там прекрасна інфраструктура, дуже якісні поля – й ігрові, й тренувальні. Там значно краще висвітлення й популяризація футболу. 

 

– Чому ж у нас ніхто не думає про головне, й, запрошуючи дорогих легіонерів, не поспішають зводити стадіони?

 

– Для мене це також важке запитання, чому спонсори вкладають гроші в зарплатний фонд, але зовсім не зважають на умови роботи. Ми, приміром, у Чернівцях не маємо де тренуватися. Катаємо м’яча на військовій базі, де воротареві впасти не можна, по внизу асфальт. А у Польщі команди навіть більш низьких за статусом ліг мають і натуральні, і штучні поля високого рівня. 

 

– Пропоную ознайомити читачів з вашою футбольною біографією. Як розпочиналася ваша кар’єра?

 

– Починав грати я в шкільні часи у Володимира Михайловича Щерби. Він набирав нас у третьому класі й тренував десь до дев’ятого. Далі десь півроку нас вів Ігор Климентійович Артимович (це він пізніше успішно працював із білоцерківським Арсеналом). Ну, а завершували ми 11 клас під керівництвом іще однієї легенди львівського футболу – Василя Івановича Леськіва, який нещодавно відзначив своє 50-річчя. Користуючись нагодою, я його вітаю з цим ювілеєм. А з воротарями у нас працював Юрій Федорович Сусла – перший в історії воротар Карпат, який дуже багато нам дав у плані воротарської техніки. Цей прекрасний фахівець виховував не лише мене, а й Шуста, Мисака і багатьох інших львівських голкіперів. 

 

– Ви в розмові відзначаєте знаних ветеранів Карпат і їхній статус в історії клубу. Відчувається клубний патріотизм:) А той день, коли ви дізналися, що стаєте часточкою Карпат, згадаєте?

 

– Звісно. Якраз Юрій Сусла мені повідомив, що мене беруть на контракт Карпати. Я був тоді в 11 класі. А коли закінчив школу – мене та ще чотирьох хлопців із мого класу запросили у Карпати-2. 

 

– Ви дебютували у друголіговій команді Карпат за незвичних обставин – у матчі з Прикарпаттям, коли вам довелося ставати у ворота замість вилученого товариша…

 

– Так, вилучили з поля тоді мого друга Юру Шевчука – я дуже шаную його й вважаю, що він заслуговує інтересу до себе й значно кращої футбольної долі. Нині він грає за аматорський Рух (Винники). Так от, я з’явився на полі, коли рахунок був уже не нашу користь. Правда, зміг зберегти свої ворота у недоторканності, чим трішечки підсолодив враження від такого дебюту. 

 

– Тоді у другій лізі вам доводилося грати за карпатівську команду проти Буковини. Які спогади?

 

– Пам’ятаю ті кілька матчів, завжди вони були бойовими. Хоча поле у Буковини, коли вона грала у другій лізі, було дуже поганим. Добре, що нині його відремонтували, і нині, як для першої ліги, воно в хорошому стані. 

 

– Карпати-2 нині вже не грають ні в першій, ні в другій лізі. Як гадаєте, існування такої резервної команди мало сенс?

 

– Однозначно, адже звідти вийшли Голодюк, Ткачук, Фурта, Бідловський і багато інших гравців. Цілі покоління! Виступи за цю команду давали тільки плюс молодим футболістам. Адже нині турнір дублерів допускає тільки молодих, а там можна було грати проти вікових гравців, досвідченіших команд. 

 

– Ви виступали, до речі, й у турнірі дублерів, де Карпати не пасли задніх…

 

– Тоді, маю сказати, цей турнір був значно цікавіший, адже молоді гравці мали змогу протистояти справжнім зіркам, котрі не могли пробитися в основу або набирали форму там після травм. Карпати були й переможцями турніру дублерів, однак я тоді був у оренді в Польщі. 

 

– Що завадило тому «золотому» складу плавно перейти в основну команду Карпат?

 

– Не знаю, чому так. Напевно, просто не було довіри й не дали шансу тим хлопцям, які золоті медалі серед молоді здобували. 

 

– Ви на той час постійно були в запасі в матчах прем’єр-ліги, однак так і не дебютували у основному складі Карпат…

 

– Так, і це для мене дуже прикрий факт, адже я матчів 20 або й 30 справді потрапляв у заявку на матч, однак весь час у резерві й так на поле і не виходив. Сподіваюся, що колись у мене з’явиться шанс проявити себе у вітчизняній прем’єр-лізі. 

 

– Спартакус (Шароволя) – це певний феномен в історії українського і польського футболу, адже у складі цієї команди під керівництвом Богдана Блавацького грало більше десятка наших легіонерів. 

 

– Навіть більше скажу: поляків у складі цієї команди було всього три-чотири, всі інші гравці – українці. То був цікавий період для мене, адже в молодому віці хотілося порівняти український і польський футбол. Згадую той час тільки з приємністю. Приємно було працювати з тренерами, і, до речі, разом із Блавацьким тоді працював Юрій Гій, який нині є головним тренером Буковини. 

 

– І за що боролася ця команда?

 

– Спартакус виступав у третій польській лізі, і нам вдалося виграти свою групу. Виграли й кубок, здається, замосцьського регіону. Що за кубок був – мені важко сказати, але виграли якийсь там:) Та й загалом спогади про команду непогані. На жаль, коли ми підвищилися в класі – команда переїхала в Люблін під нові завдання, але чомусь Блавацький там уже недовго попрацював, як і інші українці. Я повернувся в Україну, за домовленістю з Карпатами розірвав з ними контракт, який мав тривати ще півроку, й підписав угоду з ФК Львів. 

 

– Відчули протистояння між Карпатами і ФК Львів?

 

– Ну, Львів – це велике футбольне місто, і, на мою думку, воно повинне мати не одну команду, бо футболістів є багато, їм треба десь грати. А щодо протистояння… Це неминуче, тим паче, коли команди певний час грали в одній лізі. Взагалі, хотілося б, щоб побільше створювалося професіональних команд. У нас, на Західній Україні, команди вмирають, а прикро ж – згадую, скільки людей ходило у тому ж Хмельницькому, а у них нині не лишилося команд. 

 

– З ким конкурували у ФК Львів за місце в основі?

 

– У них було троє воротарів – Мусієнко, Шевчук і Ситников. Вони вже пройшли сім турів, коли мене запросили. На жаль, почалися у команди труднощі, багато гравців пішло, але у молодих з’явився шанс. Усі хотіли себе показати. Були й ті, хто своїм шансом скористався. 

 

– ФК Львів мав багато талановитих гравців. З ким пізніше перетиналися у першій лізі?

 

– Ой, багато з ким! У Севастополь нас перейшло біля десятка. У Буковині з кількома грав. Та й нині часто зустрічаю у складі команд-суперниць знайомі обличчя. Це тільки іще раз доводить, наскільки потрібні Україні команди, які працювали б з нашою молоддю. Та й доля звела мене у Львові із дуже хорошим тренером Олександром Рябоконем, з яким я пізніше і в іншій команді працював. 

 

– Був у вас шанс зачепитися в Оболоні. Чому не вдалося?

 

– Там цікава була ситуація. Я підписав річний контракт, і, окрім мене, були ще такі воротарі, як Березовський та Радь. Я встиг дебютувати в команді у матчі з Ворсклою, і в наступному турі мав грати з Динамо. Ще на передігровому тренуванні було так, однак випустили Березовського. А результати у команди були не дуже добрі, й Ковалець запросив Реву. Я зрозумів, що трьом молодим воротарям важко було б конкурувати з одним досвідченим, тому попросився в Севастополь, і добре, що мене відпустили. 

 

– Севастополь тоді ставив завдання повернутися у найвищий дивізіон, однак вам більше доводилося грати за їхню резервну команду…

 

– Тут така ситуація: якби лишився Рябоконь, можливо, у мене б інакше склалася доля. Однак так вийшло, що невдовзі прийшов Пучков, який не дуже на мене розраховував. І я, щоб марно не сидіти, підтримував форму в Севастополі-2. Найбільше запам’ятав дебютний матч за Севастополь – за іронією долі, грати випало з ФК Львів. Ми виграли. 

 

– Як вам, як західноукраїнцю, велося в Севастополі?

 

– Мені було особливо цікаво побувати у цьому місті, тому що кажуть, що там не люблять «західняків». Я побував там, і можу сказати, що все це брехня. Я переконався, що люди там дружелюбні, і для них нема різниці, чи ти зі Львова, чи з Києва, чи з Харкова. А вболівальників взагалі із захватом згадую. Хороший був час. 

 

– До Буковини переходили на засадах оренди, чи на повноцінний контракт?

 

– Коли Севастополь очолив Кононов, клуб розірвав зі мною контракт, і я зміг підписати угоду з Буковиною як вільний агент. 

 

– В дебютному вашому сезоні Буковина заледве не взяла бронзові медалі. Які матчі запам’яталися?

 

– Ох, багато хороших матчів було! Дебютний – проти Полтави, ми виграли всуху. Проти Сталі в першому колі – був важкий період, Заєць навіть подавав у відставку, але колектив підтримав тренера і обіграв лідерів з рахунком 3:0. Також назавжди запам’ятаю матч із Севастополем, коли ми вдома зіграли з ними внічию – 1:1. 

 

– Нині Буковина йде на зимівлю на шостому місці. Однак чи вирішилися усі проблеми клубу, чи є впевненість в завтрашньому дні?

 

– На жаль, не тільки у нашого клубу її нема, але й у багатьох клубів більш високого рівня. Ми пішли у відпустку, але до якого числа – нам ще не повідомили. Є й невелика заборгованість по преміальних та заробітній платі, обіцяють погасити, тож у телефонному режимі спілкуємося, чекаємо новин. 

 

– Звісно, будь-якому гравцеві хочеться якого ривка у кар’єрі…

 

– Так, я також мрію пограти у прем’єр-лізі, і до цього йду. Причому, хочеться не просто потрапити туди, але й грати. 

 

– На жаль, практика показує, що це не так просто. Не виключаєте, що доведеться у пошуках футбольного щастя їхати й за кордон?

 

– Не виключаю. 

 

– Чому наших гравців багато в сусідніх чемпіонатах, однак мало в Західній Європі?

 

– Напевно, легше нашим потрапити кудись в Казахстан чи Узбекистан. А якщо взяти дальнє зарубіжжя – там і рівень вищий, і далі вони від нас. 

 

– У вашого клубу існує похвальна традиція – це коли ви завжди підходите після матчу своїм вболівальникам. Хто її запровадив?

 

– Цього не знаю, однак ми завжди так робимо. Це природно й правильно: сказати «дякую» за підтримку. Радує, що у нас близький контакт із вболівальниками. Коли у клубу були труднощі, то вболівальники приходили й до офісу клубу, й до нас у роздягальню. Просили керівників клубу й області, щоби команда лишилася. 

 

– За підсумками півріччя вболівальники визнали вас найкращим гравцем команди, про що повідомив офіційний сайт клубу…

 

– Мені дуже приємно, і я вдячний їм за таке визнання й підтримку упродовж року. Бажаю усім буковинцям хорошого Нового року та Різдвяних свят! 

 

Артур Валерко, Football.ua